ФОРМУВАННЯ МОВЛЕННЄВИХ КОМПЕТЕНТНОСТЕЙ ПЕРШОКЛАСНИКІВ 

На сучасному етапі розвитку системи освіти в Україні, у теорії і методиці навчання української мови чітко виокремлюється новий комунікативно–діяльнісний, комунікативно-прагматичний підхід, що дав змогу вченим розглянути мовну систему в тісному взаємозв’язку з умовами її використання, функціонування, засвоєння і тими змінами, що відбуваються у процесі спілкування. У науковий вжиток увійшли нові поняття: комунікативна спрямованість, комунікативна здатність, комунікативна компетенція, комунікативна компетентність.
Одним із показників мовної культури особистості, її моральності, внутрішньої і зовнішньої краси є мовленнєва культура. В умінні спілкуватися виявляються інтелект і рівень мислення індивіда, його освіченість і вихованість, культурність і ціннісні орієнтири, краса слова і духу як ознаки духовного багатства та неповторної людської сутності.
У Державному освітньому стандарті початкової освіти (освітня галузь «Мова і література») підкреслено, що теоретичні відомості (мовні і мовленнєві знання у початковій мовній освіті є не самоціллю, а важливим підґрунтям і засобом формування у молодших школярів комунікативної компетенції. Тому ставиться завдання систематично одержувати інформацію, яка засвідчує рівень сформованості базового лінгвістичного компонента в загальній мовній освіті молодших школярів (фонетичний, лексичний, граматичний і текстотворчий зміст), усвідомлення ними лінгвістичних явищ з метою розвитку комунікативної компетенції в її лінгвістичному, соціолінгвістичному та прагматичному аспектах шляхом виконання рецептивних видів мовленнєвої діяльності у поєднанні з продуктивними.[1]
В.О. Сухомлинський залишив нам спадщину щодо розвитку комунікативної здатності та зв’язного мовлення учнів початкової школи. Його творчий доробок вражає своєю багатогранністю. Без практичних умінь і навичок важко уявити процес навчання. До таких умінь Василь Олександрович відносить уміння спостерігати явища навколишнього світу, мислити, висловлювати думку про те, що бачиш, думаєш, спостерігаєш, читаєш, пишеш. Ці вміння і навички є основою у розвитку комунікативних навичок молодших школярів, їхнього зв’язного мовлення, загалом вагомою складовою комунікативної компетентності особистості.
Учений вважав, що вміння вправно користуватися мовою, відчуття краси слова потрібні кожній людині. Хто серцем відчуває красу слова і може словом передати найтонші відтінки людських думок і переживань, той підніметься на сходинку справжньої людської культури. І навпаки, низька культура мовлення збіднює духовний світ людини. «Убогість слова – це убогість думки, а убогість думки веде до моральної, інтелектуальної, емоційної, естетичної «товстошкірості». [6, с. 653]
Учителеві слід домогтися, щоб його учні добре володіли теоретичним і практичним матеріалом: знали основні лінгвістичні положення і граматичні правила, та вміли належно застосовувати їх на практиці, виявляючи при цьому високий рівень орфоепічної, орфографічної, стилістичної, інтонаційної та пунктуаційної грамотності. Робота з розвитку мовлення має ґрунтуватися на системі знань, умінь і навичок учнів з мови взагалі.
На думку вченого, розвиток мовлення особистості зумовлюється багатьма чинниками. Серед них слід враховувати такий важливий принцип навчання, як наступність і перспективність у ланці сім’я – дошкільний виховний заклад – початкова школа – основна школа.
Василь Олександрович прагнув, щоб багатство рідної мови відкривалося дітям з раннього дитинства, а тому працював у цьому напрямку з дошкільнятами й учнями молодших класів. Педагог був переконаний, що роль рідного слова в початковій школі, коли у дітей пробуджується почуття захоплення кожним явищем, важко переоцінити. Він водив дітей до лісу, у поле, на берег річки, де вони побачивши надзвичайну красу природи, сприймали найтонші відтінки слова, через які ця краса залишалася в їхніх душах. У них з’являлося бажання передати свої почуття в маленьких творах про природу. Саме ці твори – мініатюри, на переконання В. О. Сухомлинського, є найважливішою формою роботи з розвитку зв’язного мовлення і комунікативної здатності молодших школярів. [4, с. 184]
В.О.Сухомлинський перший на сторінках педагогічної преси підняв питання про розвиток творчих комунікативних здібностей учнів на засадах ідей гуманістичної педагогіки, розкрив зв’язок між творчими здібностями особистості та іншими складовими її психологічної структури.
Мова – одне з див, за допомогою якого люди передають найтонші відтінки думок і почуттів. Вона віддзеркалює душу народу, його історію. Збагнути таємницю мови, прочитати історію слова може тільки той, хто знає рідну мову, уміє правильно користуватися словом.
Найінтенсивніший період опанування рідної мови, слова – два-три перед шкільних та два-три перших роки шкільного навчання. У цей час перед дитиною немовби відчиняється вікно у навколишній світ, вона вперше бачить безліч речей, предметів, явищ, відносин. І саме від того наскільки міцно учень побачене у неї пов’яже з мовою, наскільки тонким і багатомірним є цей зв’язок.
Здебільшого залежить її подальший мовний розвиток, успішність у навчанні, її духовне життя.
Основна мета мовленнєвого розвитку молодших школярів – формування вмінь висловлюватися в усіх доступних для них формах, типах і стилях мовлення. Важливе місце в цьому процесі займає робота над розвитком монологічного мовлення учнів Основне її завдання полягає у збагаченні лексичного запасу школярів, формуванні вмінь будувати словосполучення, речення, невеликі усні розповіді за малюнком, серією малюнків, на основі спостережень.
Дитина в дошкільному віці, навчаючись висловлювати свої думки логічно, виразно, проходить початковий курс ораторського мистецтва. Прилучається вона і до філологічних наук – набуває вміння не лише емоційно сприймати твори художньої літератури, а й відчувати і розуміти найпростіші засоби художньої виразності.
Дитина стає і мовознавцем, тому що навчається не лише правильно вимовляти слова і будувати речення, а й осмислювати, з яких звуків складається слово, з яких слів – речення. Все це необхідно для навчання в школі. Але на якому рівні дитина все це засвоїть – значною мірою залежить від батьків та вихователів дошкільних закладів. Науковцями доведено, що в тій сім’ї, де дорослі говорять гарно, на рівні української літературної мови – діти засвоюють мову швидше і краще, оскільки мова дошкільника та школяра формується на основі копіювання дорослого.

Цю проблему тривалий час вирішують як зарубіжні, так і українські науковці. А починати потрібно із звукової складової, яка охоплює багато інших завдань:
∙ формувати вимову всіх звуків не лише ізольовано, а й у мовленні;
∙ вчити уміння говорити, використовуючи всі види виразності;
∙ розвивати навички вимовляння слів і речень у різному темпі, з різною силою голосу;
∙ вчити культури спілкування (дивитися в очі співрозмовнику, не перебивати інших, використовувати в мові «чарівні слова»).

Наступне дуже важливе завдання, яке стоїть перед батьками, вихователями та вчителями, – поповнення словника дітей. У дітей шестирічного віку пасивний словник значною мірою перевищує активний. Одна з існуючих проблем – перенести якнайбільше пасивних слів в актив. З цією метою можна проводити такі мовні ігри та вправи:
• Добери ознаки та епітети.
• Впізнай предмет за його описом.
• Добери дії до предметів.
• Добери предмети до дії.
• Добери синоніми.
• Знайди пропущені слова.
• Склади речення з виділеними словами.
• Добери слова за змістом.
• Склади словосполучення ...

Для збагачення словникового запасу учнів допомагають різноманітні форми малого фольклору: потішки, загадки, обрядовий фольклор, лічилки, прозивалки, переплутанки тощо. Поряд з ними будуть корисними літературні вірші. Важливо тільки залежно від тексту придумати запитання мовного пошукового характеру. У цих обставинах дуже активно розвиваються творчі навички, мислення та уява дітей.
У системі початкової мовної освіти школярів важливою є лінгвістична змістова лінія, спрямована на засвоєння учнями знань про мову, формування мовних умінь (орфоепічних, лексичних, граматичних, правописних).
Опанування знань із граматики, засвоєння граматичних норм рідної мови, формування відповідних практичних умінь на початковому етапі шкільної мовної освіти дають можливість досягти найважливішої мети – сформувати в молодших школярів уміння правильно оформлювати власні висловлювання і підвищити рівень їхньої загальної культури усного і писемного мовлення.
Оволодіти граматичною будовою мови – означає навчитися правильно вживати відмінкові закінчення іменників і прикметників, дієслівні форми та їх видозміни, суфікси, префікси, узгоджувати іменники з іншими частинами мови в роді та числі, правильно будувати речення, дотримуючись відповідного порядку слів у ньому, вживати прийменники, сполучники, будувати різні види і типи речень.
Отже, відповідно до мети вивчення курсу рідної мови і одного з його розділів – граматики, важливою в діяльності вчителя початкових класів є робота з формування граматичних понять, спрямована на розвиток у молодших школярів умінь правильно користуватися граматичними формами іменників під час спілкування, на вдосконалення граматичного ладу їхнього мовлення.
На мою думку, цей аспект роботи має бути забезпечений учителем на уроках засвоєння рідної мови вже на початковому етапі мовної освіти, адже набуті в 1–му класі практичні вміння і навички будуть використані під час оволодіння школярами граматичною системою української мови на наступних етапах.
Успішне розв’язання завдання мовно-граматичного і мовленнєвого розвитку учнів першого класу значною мірою залежить від рівня володіння початковими практичними вміннями користуватися граматичними формами. Тому важливою ланкою у структурі мовної освіти першокласників є вміння, пов’язані з функціонуванням словоформ у висловлюваннях.
Усвідомленням особливостей функціонування граматичних форм є важливою та необхідною умовою для того, щоб навчити школярів свідомо і правильно користуватися словоформами під час спілкування. Виконання її можна забезпечити лише у процесі мовленнєвої діяльності.
Отже, щоб засвоїти граматичний лад мови, необхідно правильно говорити. К. Ушинський писав, що граматично правильне усне й писемне мовлення – це не тільки знання, а й звичка, –досить складна і різноманітна система дрібних навичок висловлювати свої думки правильно в усному мовленні і на письмі. Для грамотності недостатньо знань граматичних правил. Необхідно, щоб людина звикла ними користуватися. [8, с. 222]
На мою думку, граматичні помилки у мовленні першокласників шестирічного віку – це закономірне явище в процесі засвоєння мови. Виправляти їх необхідно одразу. Це дасть змогу дитині засвоїти граматичні норми. Як саме виправити помилку? Нерідко дорослий зайвий раз акцентує на ній увагу дитини. Не можна повторювати слово неправильно – слід дати дитині зразок правильної вимови.
Коли дитина щось розповідає, переказує казку чи зміст фільму, не можна порушувати послідовність викладення думки, виправляючи її. Дорослий повторює слово в правильній граматичній формі або виправляє помилку після розповіді. Для виправлення помилок користуються такими прийомами: подання зразка граматично правильної вимови, пояснення, запитання, доручення, схвалення.
Відомий філолог професор М. Красногородський зазначив, правильність граматичної будови мови у дітей дошкільного віку залежить від правильності мовлення навколишніх людей.
Видатний педагог Є. Водовозова наголошувала, що коли мати неправильно вимовляє окремі слова чи звуки, має якийсь недолік у вимові, то здебільшого ті самі недоліки прищеплюються й дитині. Тому батьки повинні говорити правильно, бути мовним взірцем для дитини. Корисний також прийом схвалення правильної вимови. Пояснення як прийом навчання граматично правильної вимови використовується в роботі з дітьми 6–7–ми років.
Запитання для виправлення помилок і навчання грамотно правильного мовлення використовується в роботі з дітьми різного віку. К. Ушинський радив: спочатку потрібно ставити дитині такі запитання, щоб відповіді на них були якнайлегші. З розвитком дитини запитання слід змінювати так, щоб відповіді на них були дедалі складніші. Можна запропонувати дитині скласти розповідь зі словом, у якому найчастіше трапляється помилка.[ 8, с. 223]
Систематична робота над виправленням помилок розвиває у дитини слухову увагу, привчає прислухатися до мовлення дорослих та власного мовлення. Якщо є постійний контроль дорослих за граматично правильним оформленням мовлення шестирічних дітей, правильний мовленнєвий зразок, то дитина починає помічати помилки в мовленні інших, у своєму мовленні, в неї формується чуття мови. З метою формування артикуляційних навичок слід проводити артикуляційну гімнастику, використовувати на уроках чистомовки, скоромовки.
Мова – невичерпне джерело розумового розвитку дитини, скарбниця всіх знань. К. Ушинський образно назвав рідну мову народним педагогом, наставником і вихователем. Слово виховує, навчає і розвиває дитину. Під впливом мови вдосконалюються її відчуття і сприймання, збагачуються знання про навколишній світ. [9, c. 125]
Навчання мови починається не тоді, коли дитині дають буквар, а змалку, коли вона починає вимовляти перші слова. Правильна літературна вимова допомагає дитині встановлювати контакти з іншими людьми, вільно передавати свої думки й бажання, сприяє успішному навчанню в школі. Малюків слід навчити правильно вимовляти звуки в словах і ставити наголос, користуватися відповідною інтонацією й правильно дихати під час мовного акту.
Чути наголос в слові і правильно їх наголошувати – важливе уміння (після артикуляції), без якого не можливе саме мовлення. «Крім фонем, — зазначає П.С.Кузнецов, є звукові одиниці, які відіграють смислорозрізнювальну роль, що реалізується тільки на великому відрізку мовленнєвого потоку, а саме – протягом цілого слова. Роль наголосу може бути порівняна до тієї, яку відіграють фонеми, та, подібно до фонем, наголос слугує для розрізнення морфем, проте визначає кожну морфему у її відношенні до цілого слова» [3, 178-179]. Крім цього, правильне наголошування слів є однією з найхарактерніших рис культури усного мовлення. Саме під час уживання наголосу в усному мовленні трапляється найбільше помилок, особливо в умовах діалектного середовища.

Роботу над наголосом першокласників потрібно здійснювати у двох напрямках:
1) засвоєння учнями нормативного наголосу у вживаних словах;
2) вироблення умінь і навичок швидко й безпомилково визначати в будь-якому слові наголошений звук (склад).

Перший із цих напрямків передбачає формування в школярів культури усного мовлення. Уміння безпомилково визначати в словах місце наголосу необхідне для успішного засвоєння одного з найголовніших в українській мові орфографічних правил з ненаголошеними голосними е, и.
Важливо, щоб учні вміли визначати наголошені звуки у власній вимові, вголос та мовчки. Під час таких вправлянь доцільно використовувати таблиці з серією малюнків. Учням потрібно запропонувати, наприклад, відшукати зображення предметів, у назвах яких наголос чується на першому складі. Перед тим, як вимовити вголос потрібні слова, діти спочатку вимовляли їх пошепки, про себе, переконуючись у тому, який із двох складів вимовляється сильніше, з більшим напруженням мовленнєвих органів.
Для прищеплення учням навичок правильного наголошування слів, можна використати ігри: «Збір урожаю» (предметні малюнки розподілити на овочі, фрукти, ягоди і визначити кількість складів та наголос у кожному слові), «Веселий поїзд» (за картками із зображенням тварин розподілити у потяги слова за кількістю складів). Такі вправи – ігри дають дітям змогу впізнати наголошений звук під час виразного вимовляння слова однокласниками та у власному мовленні.

Суть другого прийому полягає у вимовлянні одного й того самого слова з почерговим наголошуванням різних складів. Наприклад, у слові дитина учень визначив і назвав три склади. Після цього вчитель повинен запропонувати вимовити слово тричі, змінюючи в кожному випадку наголос. Під час порівняння звучання трьох різних слів першокласники легко оберуть природній варіант і правильно визначатимуть наголошений склад. Порівняння дає можливість учням побачити подібність або відмінність між цими мовними рисами. Цей прийом сприяє підвищенню інтересу молодших школярів до вивчення мови, вихованню уважності й спостережливості, виробленню практичних умінь і навичок. «Порівняння є основою розуміння і всякого мислення. Усе в світі ми пізнаємо не інакше, як через порівняння», – писав
К. Д. Ушинський.[ 7, с. 249]
Протягом першого року навчання, крім вправ у підручнику на визначення наголосу в словах, необхідно проводити систематичну роботу й з іншими словами, у наголошенні яких учні припускаються помилок, та зі словами, визначеними програмою, вимову і правопис яких необхідно запам’ятати. До кожного уроку навчання грамоти на сторінках «Букваря» можна дібрати слова для визначення в них наголосу та для прищеплення учням правильної вимови.
Система вправ, спрямованих на засвоєння учнями нормативного українського наголосу та формування вміння визначати наголос у словах, має охоплювати і творчі завдання, які б передбачали спостереження за роллю наголосу в мові, аналіз фонетичної та граматичної форм слова у їх взаємозв’язку, словотворення, логічний аналіз, порівняння, класифікацію.
Під час роботи над наголосом можна використовувати різні види унаочнення: таблиці, схеми, картки, малюнки, картини. У формуванні в учнів уміння визначати наголошений звук важливо спиратися на слухове сприйняття. З цією метою можна використовувати навчальні диктанти, зокрема вибіркові. Учням треба давати переказувати, дотримуючись орфоепічних норм, використовувати не лише ігри, змагання, а й виконувати цікаві пісні навчального змісту. Під час їх виконання діти рухаються, відпочивають і одночасно засвоюють правильне літературне наголошування слів.
Тільки використовуючи всі методи в комплексі, можна досягти успіхів у правильному наголошуванні слів у дітей. Взірцем багатомовної культури для них має бути вчитель.
У 1 класі зв’язні висловлювання будуються усно. Важливо, щоб теми для них були цікаві дітям, стосувалися подій з їхнього повсякденного життя. Уже з першого року навчання слід спонукати учнів до висловлювання власних думок, своїх оцінних суджень, висновків, порад тощо. Зв’язність мовлення починає формуватися вже в надрах діалогу, що є основною формою спілкування дошкільників. У цілому мовлення шестирічок перебуває ще у стадії становлення, формування, тому так важлива, цілеспрямована робота над ним. Спрямованість на навчання зв’язного мовлення шестирічок має відповідати потребам їхніх психологічних сил; воно розвивається у процесі опанування дітьми різних функцій мови, її стилів і типів.
Молодший шкільний вік вважається початком становлення мотивації навчання, коли в дітей складається «внутрішня потреба школяра», що виявляється у бажанні відвідувати школу, навчатися, займати нову соціальну роль серед оточуючих. Позитивному ставленню учнів до мовлення сприяє широта інтересів, їхня допитливість, емоційність. Важливо пробудити і закріпити ці якості у процесі мовленнєвої діяльності, викликати інтерес до самостійного висловлювання думки і внаслідок цього сформувати стійкі бажання реалізувати будь-який намір у мовленні.
Створенню необхідного мотиваційного настрою шестирічок сприятиме вміле введення до процесу навчання ігрових і мовленнєвих ситуацій, у яких визначатиметься мотивація власного мовлення учнів, розвиватимуться їхній інтерес, потреби й можливості самостійного висловлювання думки. Гра – той вид діяльності, у якому шестирічки навчаються спілкуватися, набувають перших навичок поведінки в колективі, пізнають різноманітні явища навколишньої дійсності. Саме через гру діти можуть успішно засвоїти відповідні мовні знання, опанувати мовлення як засіб організації спільної діяльності, а також планування своїх дій.
Розмовні ігри спонукають школярів слухати й сприймати мовлення співбесідника та реагувати на нього висловлюванням в обсязі 1-2 речень. Це сюжетно-рольові ігри на зразок: «У магазині іграшок», «В автобусі», «У школі», «На прогулянці в парку» тощо.
Стимулюючий вплив на розвиток зв’язного мовлення молодших школярів мають дидактичні ігри. Методика проведення таких ігор полягає у досконалій підготовці роботи над змістом і мовленнєвим оформленням зв’язного висловлювання. Завдання виконуються під час гри чи ігрової ситуації, коли дитина з цікавістю дізнається про нові знання і способи дій. Важливе значення має комунікативна настанова на самостійне висловлювання: шестирічний школяр повинен розповідати так, щоб слухачі зрозуміли його думку, уявили описувану картину, відчули ставлення учня до висловлюваного.
Неабияке значення надається створенню мовленнєвої ситуації з опорою на унаочнення. Спираючись на інтуїтивне сприйняття учнями предметної чи сюжетної картинки, учитель може створювати такі ситуації, що спонукатимуть дітей до безпосередніх зв’язних висловлювань. Добирання ілюстрацій, що сприяють формуванню у першокласників добрих почуттів до людей, природи, може бути різноманітним, але має відповідати віковим можливостям школярів. Наприклад, предметні малюнки відтворюють опис навколишніх предметів: овочі, фрукти, звірі, птахи, одяг, посуд, транспорт, шкільне приладдя; сюжетні передають події у динаміці, в русі: «У зоопарку», «Зимові розваги», «У лісі» тощо.
Таким чином, у систематичній роботі, спрямованій на розвиток і вдосконалення комунікативних умінь дітей шестирічного віку, в них поступово формується мовлення, що є засобом інтелектуальної діяльності та спілкування, показником їхнього загального розвитку.
Навчання зв’язного мовлення – найголовніше завдання початкового курсу рідної мови, оскільки вільне володіння мовленням забезпечує успішне опанування учнями навчальних предметів, сприяє повноцінному спілкуванню, розвитку пізнавальних і творчих здібностей дітей. Особливість формування вмінь і навичок зв’язного мовлення зумовлена й тим, що всі інші складники системи навчання рідної мови (орфографія, граматика та ін.) мають на меті застосування учнями відповідальних мовних знань і умінь, отриманих у процесі перебудови зв’язних висловлювань.
Розвиток зв’язного мовлення – необхідна умова формування соціально-активної особистості. Учитель початкових класів має систематично збагачувати словник, удосконалювати граматичну структуру мовлення дітей, учити розуміти і свідомо будувати зв’язні висловлювання різних типів і стилів. Правильному, чіткому, впевненому викладанню думок сприяє розвиток активного словника учнів. Найрезультативнішим є поєднання різних джерел збагачення словника: спостереження за навколишнім середовищем, спілкування з іншими людьми, слухання й читання, вивчення мовних явищ, аналіз художніх творів тощо.
Речення як мінімальна комунікативна одиниця виконує функцію формування і вираження думки в усному і писемному мовленні. Робота над реченням є однією з найважливіших складових розвитку комунікативно-мовленнєвих здібностей. Організувати цю роботу потрібно так, щоб розвинути в учнів уявлення про функціональну роль речення у мовленні. Доцільно формувати вміння давати повну відповідь на питання, будувати речення за малюнками, власними спостереженнями, опорними словами. Слід приділяти увагу розвитку вмінь установлювати зв’язки слів у реченні, поширювати речення словами та словосполученнями, складати речення за зразком та схемою, відновлювати зміст деформованих речень, складати речення з однорідними членами, поширювати їх залежними словами.
Працюючи над реченням, слід звернути увагу на розвиток умінь орієнтувати мовлення на слухача; ураховувати ситуацію, тему, мету повідомлення; використовувати етичні норми мовлення. Можна запропонувати дітям такі творчі завдання: відтворити або розіграти діалог із прослуханого чи прочитаного твору; скласти діалог за малюнком, описаною ситуацією.
Для розвитку діалогічного мовлення доцільно широко використовувати роботу в парах і невеликих групах. Важливо прищеплювати учням навички культури спілкування, що виявляються не тільки в доречному використанні форм мовленнєвого етикету, а й в умінні уважно слухати співрозмовника, призупиняти своє мовлення, щоб надати можливість висловитися іншому, погоджувати свої репліки, в умінні сказати добре слово, висловити критичне зауваження в такій формі, щоб нікого не образити.
Переказування сприяє розвитку мовлення учнів, виробленню в них навичок усно й на письмі висловлюватися правильно, послідовно, логічно, образно, дотримуючись причинно-наслідкових закономірностей.
Мовленнєвий розвиток молодших школярів забезпечується в процесі слухання і розуміння усних висловлювань, що передбачає сприймання потоку звуків, слів, речень та усвідомлення їх значень, розуміння загального змісту, визначення в ньому цікавого, важливого, головного, а також менш важливого і другорядного. Для того щоб навчити учнів висловлюватися в усіх доступних для них формах, типах і стилях мовлення, необхідно вести систематичну роботу на кожному уроці. Перший напрям стосується формування й удосконалення звуковимови, засвоєння найважливіших норм української орфоепії; другий – передбачає роботу зі збагачення, уточнення та активізації словникового запасу; третій – спрямований на розвиток уміння правильно ввести засвоєне слово у словосполучення, речення, зв’язне висловлювання.
Активізація словника – це використання нових слів, висловів у власному мовленні дітей. Вона може здійснюватися шляхом пояснення значення слова учнями, введення слова у словосполучення, речення в усному і писемному мовленні.
Розвиток монологічного мовлення передбачає складання учнями описів, сюжетних розповідей за малюнком, за уявою та на основі власних спостережень.
Значну увагу варто приділяти формуванню умінь учнів ставити запитання, добирати підписи до малюнків і заголовки до текстів, характеризувати персонажів, описувати предмети, працювати зі словником, складати скоромовки і загадки. За своєю природою діти – великі фантазери, вони люблять вигадувати, домислювати. Але їх необхідно вчити яскраво говорити.
Як відомо, на розвиток зв’язного мовлення впливає багато факторів: мовленнєве середовище, спілкування з однолітками, слухання радіо і телепередач, читання художньої літератури. Вирішальне значення у формуванні такої інтегрованої якості, як зв’язне мовлення, має навчальний процес, оскільки зв’язне мовлення – це продукт цілеспрямованого систематичного навчання.
Розвиток зв’язного мовлення слід розглядати як один з елементів змісту навчання, розвитку і виховання учнів, починаючи з 1 класу. Засвоєння такого змісту в цілісному навчально-виховному процесі передбачає інтегрований характер розвитку мовлення, спрямованого на формування в учнів мовленнєвих умінь з урахуванням «зони їх найближчого розвитку». [ 2, с.110- 112]
У формуванні мовленнєвих умінь як загальнонавчальних необхідно використовувати систему вправ інтегрованого характеру, особливістю яких є взаємозв’язок змістового, мотиваційного і операційного компонентів процесу навчання. Змістовий компонент процесу навчання охоплює елементарні поняття про мовлення, його типи, жанри і знання про способи діяльності, засвоєння яких здійснюється під час виконання вправ таких видів: інформаційно-змістових, структурно-композиційних, граматико-стилістичних і вправ з редагування тексту.
Інформаційно-змістові вправи включають оволодіння учнів змістом висловлювання в умовах спілкування: добір і систематизацію матеріалу, усвідомлення його меж, розкриття теми і головної думки тексту, вибір заголовка до нього.
Метою структурно-композиційних вправ є формування у дітей вмінь членувати текст на логічно завершені частини, визначати в них головне, дотримуватися послідовності у побудові речень та відображати взаємозв’язок під час викладу думки.
Граматично-стилістичні вправи включають: добір слів та побудову речень відповідно до теми та мети тексту. Тут також здійснюється ознайомлення з інтонаційно виразними засобами мовлення, основним тоном, темпом, зручністю мовлення.
Вправи з редагування передбачають удосконалення продукування тексту в змістовому, структурному, мовленнєвому та інтонаційно-виразному оформленні, або, як зазначав М. Жинкін, «це критика власноруч створеного тексту».
Всі ці вправи спрямовані на опанування першокласниками правильного, точного вживання слів, доречністю висловлювання, естетичністю мовлення, вибором потрібного темпу, зручності, основного тону висловлювання тощо.
Мотиваційний компонент забезпечує створення в учнів позитивного емоційного ставлення до мовленнєвих вправ шляхом стимулювання різного роду почуттів: здивування, інтересу, захоплення, цікавості, а також задоволення від результатів продукування текстів. З цією метою в навчально-виховному процесі широко використовуються навчально-мовленнєві та ігрові ситуації, а особливо ігри-вправи, сюжетно-рольові, ігри-інсценізації, ігри з обумовленими правилами. У ситуаціях, близьких до життєвого досвіду дітей, що викликані природною потребою в усних висловлюваннях, мовленнєва діяльність є активною і безпосередньою.
Операційний компонент складає мовленнєві вміння, які дозволяють учням у співпраці з учителем або самостійно будувати тексти різних типів і жанрів. Це такі уміння, як здатність визначати і розкривати тему тексту, головну його думку, добирати заголовок до нього; збирати і систематизувати матеріал; виділяти частини в тексті, послідовно викладати думки, складати план; використовувати мовні засоби виразності.
Праця над творами, казками – це не тільки розвиток мовлення, а й самовиховання почуттів, це «загальнопедагогічна проблема, від вирішення якої залежить розумовий розвиток учнів, багатство їхнього духовного життя». [5, с. 637 ]. Цю роботу треба розпочинати зі спілкування з природою.
Досвід В.О.Сухомлинського доводить, що складати твори-мініатюри діти можуть навіть у період дошкільної підготовки, бо сприйняття навколишнього світу, краси рідної природи в них досить гостре й активне. Сама природа дитячого мислення схильна до творчості. Ідеї, методичні положення і рекомендації В.О.Сухомлинського можуть бути творчо використані сьогодні вчителями початкової ланки сучасної мовної освіти у їхній практичній діяльності для розвитку комунікативної здатності, зв’язного мовлення молодших школярів, їхньої пропедевтичної комунікативної компетентності, під якою розуміється комплексне застосування дитиною мовних і немовних засобів у конкретних соціально-побутових ситуаціях, уміння орієнтуватися у ситуації спілкування.
Керуючись принципами особистісно орієнтованого навчання, необхідно забезпечити емоційне благополуччя учнів на уроці, що сприяє успішній реалізації завдань формування комунікативних умінь та мовленнєвої культури молодших школярів, адже, за словами Марії Монтессорі, «у розумі дитини нема нічого такого, чого колись не було б у почуттях». Саме тому уроки з розвитку зв’язного мовлення повинні бути справжньою «педагогічною майстернею», де слово жило б, трепетало всіма барвами і відтінками в душі кожної дитини, щоб кожний вислів діти сприймали не лише розумом, а й серцем, намагалися побачити живу картину, почути звуки, прислухатися до переданих почуттів й уміли висловити свої.
Ми, вчителі покликані прищеплювати дітям любов до мови, вміння відчувати й осягти її глибокий зміст і красу бо, як писав В.О.Сухомлинський, без поваги, без любові до рідного слова не може бути ані всебічної людської вихованості, ані духовної культури. З перших днів навчання у школі дуже важливо створити для дітей такі умови, щоб їхнє бажання вивчати українську мову не зникло.

Література
1. Державний стандарт початкової загальної освіти
2. Зимульдінова А. С. Особливості розвитку мовлення шестирічних першокласників / А. С.Зимульдінова // Навчання і виховання шестирічних першокласників. – К., 1990. – с. 110 - 112
3. Кузнецов П. С. К вопросу о фонематической системе французского язика / П. С. Кузнецов // Из истории отечественной филологии. Очерк: хрестоматия / Упор. А.А. Реформатский. – М. : Наука, 1970, с.178-179
4. Мамчур Л. І. Лінгводидактична спадщина В. О. Сухомлинського / Л. І. Мамчур. – Умань : РВЦ «Софія», 2009. – с. 184
5. Сухомлинський В. О. Вибрані твори: у 5-ти т. / В. О. Сухомлинський. – К. : Рад. шк.. , 1977 Т. 4. – с. 637
6. Сухомлинський В. О. Вибрані твори: у 5-ти т. / В. О. Сухомлинський. – К. : Рад. шк. , 1976 Т. 1. – с. 653
7. Ушинський К. Д. Вибрані педагогічні твори: 2 –ох т. . /К.Д. Ушинський. – К.: Рад шк., 1983. Т. 2. – с. 249
8. Ушинський К. Д. Вибрані педагогічні твори: 2 –ох т. . /К.Д. Ушинський. – К.: Рад шк., 1983. Т. 2. – с. 222 - 223.